УЯВНЕ УКРАЇНСЬКЕ МІСТО В УМОВАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: МІСТИФІКАЦІЯ ЧИ АЛЬТЕРНАТИВА СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ?

Abstract

У статті проаналізовані особливості українського сучасного літературного процесу, зокрема актуалізація писання про місто як його (міста) пам’ять і постпам’ять. На конкретному літературному матеріалі показано, що пам’ять є трансдисциплінарною категорією, своєрідним містком між літературним та історичним дискурсами. Автор стверджує, що Україна з її містами, які є «скорботними місцями», вписування минулого яких в сучасний літературний процес є, з одного боку, спробами діагностувати її болісні минувшини і надати їм цілком художнього прочитання, а з другого – створити зручну й приємну псевдоісторичну ілюзію замість історії, містифікувавши її, або запропонувавши їй письменницьку альтернативу. Обґрунтовується теза, що взаємозв’язок, щонайменше, п’яти фреймів, присутніх у пам’яті уявного міста у романі Григорія Гусейнова, свідчить про історичний досвід комунікативних зв’язків української, єврейської, російської, німецької, болгарської і ромської спільнот Півдня України у кризовий період їхньої історії напередодні і під час Другої світової війни. Багатоголосся пам’ятей про добросусідські стосунки, взаємні конфлікти, кривди і неприязнь, що їх художньо відтворив письменник мають два виміри – груповий (політичне, громадське, економічне і культурне співжиття) та індивідуальний (історію окремої людини або окремих сімей, незалежно від національності), а отже показують мега- і мезорівні історії. Висновується, що топос колективної пам’яті українців, як народу, травмованого попередніми війнами і війною, що точиться за наше майбутнє на Сході України з проросійськими сепаратистами, є тим символом, котрий може і мусить об’єднувати.