Демократія і концепції децентралізації в Україні (1990-2005 рр.)

Abstract

У системі демократичного правління значна роль належить регіональному та місцевому самоврядуванню. В умовах українського національного відродження кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. і розпаду СРСР посилилися децентралістські процеси всередині республіки (автономістські процеси в Криму, політичне русинство Закарпаття, новоросійство Півдня України, донецький економічний регіоналізм). Прояви сепаратизму та заклики до федералізації не супроводжувалися підтримкою широких народних мас і значною мірою ініціювалися партійно-радянськими органами для стримування національно-державного відродження. “Галицький сепаратизм” був фактично вигаданий, а Галицька асамблея планувалася як плацдарм для поширення в Наддніпрянщину націонал-демократичних ідей. Введення до законодавства кримінальної відповідальності за сепаратистські прояви і незворотність процесу розпаду СРСР нейтралізувало дезінтеграційні процеси в країні. Після здобуття Україною незалежності чинниками дестабілізації залишався фактор російської мови і жалюгідне соціально-економічне становище в регіонах. Держава визнавала необхідними обережні кроки в сторону децентралізації унітарної держави, відродження самоврядування як важливого чинника підвищення ефективності системи управління та розвитку громадянського суспільства. Однак місцевій і регіональній владі, попри численні державні і громадські ініціативи так і не було надано повноцінного самоврядування, не відбулося перерозподілу бюджетних потоків. Фактично проблема регіональних відмінностей в 90-х рр. була законсервована авторитарним режимом президента Л.Кучми. Наголос на відмінностях між Сходом і Заходом країни та регіональних особливостях поновився під час президентських виборів 2004 р., що вилилося в ідеї створення Південно-Східної Автономної Української Республіки та “Новоросійського краю”. Сепаратистсько-федералістські акції були зініційовані чиновниками адміністрації Л.Кучми і російськими політтехнологами з метою збереження в своїх руках влади. Відсутність народної підтримки дезінтеграційних ідей засвідчило швидке згортання сепаратистських рухів після інавгурації В.Ющенка. В умовах активізації автономістських і сепаратистських тенденцій уряд Ю.В.Тимошенко у 2005 р. ввів спеціальну посаду віце-прем’єра з терито-ріально-адміністративної реформи. Загальною ідеєю майбутньої реформи стало “розширення прав регіональних громад і збільшення ролі місцевого самоуправління, що і є альтернативою федералізації держави". Було запропоновано трирівневу модель адміністративно-територіальної реформи, яка мала будуватися за принципом “знизу догори” і наблизити максимальну кількість послуг до людини через запровадження самоврядування і фінансової самодостатності громад. Перший рівень мали складати громади з чисельністю населення не меншою як 5 тисяч, другий – райони з населенням не меншим як 70 тисяч, третій – регіони з населенням понад 750 тисяч. Зважаючи на суспільно-політичну ситуацію в країні планована адміністративно-територіальна реформа не була реалізована. Крім надання регіонам і місцевому самоврядуванню більшої самостійності у стосунках з центром, автор вважає першочерговим в регіональній політиці здійснити кроки для “демократизації регіонів”, які б зняли суперечності у взаємовідносинах центру і регіонів через ліквідацію бюрократизму, корупції, безвідповідальності, непотизму регіональних органів влади