Соборність незалежної України дезінтеграційні чинники та спроби консолідації суспільства в історичній ретроспективі

Abstract

Здобуття Україною незалежності активізувало питання суспільно-політичних та культурно-духовних розбіжностей між регіонами держави. Жителі різних регіонів України мали власні історичні міфи, інакші мовні обличчя, відмінні культурно-духовні цінності, були вірними різних релігійних конфесій, не існувало єдності в політичних уподобаннях і баченні зовнішньополітичних пріоритетів. Протягом останніх 20 літ зусилля українського суспільства і державних структур спрямовувалися на ліквідацію чи послаблення існуючих розколів по лінії Схід-Захід, Південь-Захід і т.д. Одночасно окремі радикальні деструктивні політичні сили як в Україні, так і за кордоном заради досягнення вузькопартійних цілей спекулювали і розпалювали існуючі міжрегіональні протиріччя. Так, перебудовчі процеси в кінці 80-х – на поч. 90-х рр. ХХ ст. стимулювали українське суспільство до національно-державного відродження та консолідації навколо ідеї незалежності України. Підтримка в суспільстві незалежності посилювалася внаслідок: - активізації роботи неформальних політичних об’єднань та поступок з боку компартійних еліт; – відкриття репресивних сторінок радянської історії; – релігійний ренесанс; – незадоволення замовчуванням владою наслідків Чорнобильської катастрофи; – погіршення соціально-економічної ситуації в країні; – швидкої дезінтеграції СРСР і складної соціально-економічної ситуації в Російській Федерації; – толерантного ставлення до представників національних меншин українців та виваженої політики української влади, яка шляхом прийняття Декларації прав національностей і рядом інших заходів зняла напругу в міжетнічних відносинах. Однак ЦК КПРС і партійно-державні керівники на місцях з метою зупинити процес розпаду СРСР і втрату впливу Компартії в суспільстві ініціювали дезінтеграційні процеси в УРСР. Засобами поширення сепаратистських ідей були: – формування негативного образу українського націоналізму і залякування російськомовного населення, що зі здобуттям незалежності відбудеться примусова українізація; – акцентування на економічних негараздах, які охоплять країну в умовах розпаду СРСР; – апеляція до особливостей розвитку окремих регіонів України (т.зв. «новоросійство» Півдня України, російськомовний склад населення Криму); – відродження етнографічних особливостей населення окремих країв (русинство Закарпаття, специфіка шахтарського Донбасу); – сприяння становленню політичної складової рухів національних меншин (угорці Закарпаття, румуни Чернівеччини). Проте на початку 90-х рр. ХХ ст. суттєво знизився рівень підтримки українським суспільством незалежності та ускладнилися об’єднавчі процеси. Причинами цього були: – соціально-економічна криза і “тиха десоціалізація” суспільства; – занурення країни у владний безлад і неефективність реформ; – криза ідентичності; – відсутність модерної української еліти; – психологічна неготовність значної частини суспільства жертвувати заради незалежності; – невизначеність зовнішньополітичного курсу та експансивна політика окремих політичних сил сусідніх держав. Певні консолідаційні досягнення відбулися за президентства Л.Кучми: – зупинено економічну кризу і налагоджено роботу органів державної влади; – встановлено добросусідські відносини з суміжними державами включно з розмежуванням кордонів і вирішенням більшості спірних проблем; – маргіналізовано сепаратистські рухи і зупинено відокремлення Криму; – авторитарна модель управління унеможливила дискусії щодо зміни форми державного устрою чи перегляду статусу мов. Відзначимо також об’єднавчі наслідки Помаранчевої революції: – революція 2004 р. об’єднала українське суспільство на основі демократичних цінностей; – з’явилися паростки формування національної ідеї, що базувалася на євроінтеграційних устремліннях українців; – активізувалася проукраїнська освітня політика; – відбулося формування засад спільної історичної пам’яті. Проте повною мірою потенціал Помаранчевої революції не був реалізований через: – самовбивчу боротьбу провладних політичних партій у 2005–2009 рр., що ускладнювала можливості міжрегіонального політичного діалогу; – політичні конфлікти з Російською Федерацією і розчарування країн Заходу в можливостях української влади; – діяльність політичної опозиції, яка за сприяння російських політичних чинників підтримувала осібну проросійську ментальність мешканців Сходу і Півдня України. З приходом до влади на початку 2010 р. на посаду Президента України В.Януковича владна політика сфокусувалася на реалізації сценарію розвитку країни, який підтримує значна частина населення Сходу і Півдня України. Усе ж така об’єднавча політика закреслює попередню практику формування спільного суспільного простору на українських національно-духовних засадах і замість зближення регіонів України заштовхує нашу державу в імперську схему «Русского мира»