Літературно-богословська довідка проповіді про закон і благодать

Abstract

Вказана стаття розкриває літературне і богословське тло Слова про закон і благодать знаменитої проповіді Іларіона (майбутнього) Київського митрополита, складеної у середині ХІ сто­ліття. Автор статті приділяє увагу також можливим патристичним взірцям для богословського та патріотичного осмислення Іларіоном нещодавньої східнослов’янської історії у світлі офіційного сприйняття християнства при дворі київського князя Володимира Святославовича. Головною рисою згаданої (само)свідомості, пов’язаної з концепцією історії, як історії спасіння, є ігнорування політичної та культурної переваги Східної Римської (Візантійської) імперії зі столицею у Константинополі і, вод­ночас, підкреслювання Божої справедливості, котра дає свою благодать усім народам без різниці, що призводить до переконання про однаковість їхнього духовного рівня. Таке розмірковування не було особ­ливістю давньоруської культури, а складало частину значного ширшого явища, визначеного апологе­тичним відчуттям, властивим усій релігійно-літературній традиції ортодоксальних (право­славних) християн упродовж Х–XVI ст. Створюючи богословське виправдання історичного значення Русі зі сто­лицею в Києві, Іларіон запозичує патристичні взірці зі Східної Римської (Візантійської) імперії, зокрема щодо пояснення (без)перервності між законом старозавітного пророка Мойсея і милосердям Христа, де, насамперед, спостерігається чітке наслідування творів Отця Церкви Григорія Богослова та константинопольського патріарха Никифора І, або ж сприйняття державного утво­рення на чолі із християнським володарем, де, переважно, можна впізнати вплив на конструкцію Іла­ріона текстів одного із перших істориків християнської Церкви – Євсевія Кесарійського.